Фото без опису

КОЛОМІЄЦЬ СЕРГІЙ ОЛЕКСІЙОВИЧ

(10.05.1999 -27.02.2025)

 

ЙОМУ НАЗАВЖДИ 25…

Війна змінює все: звичний плин життя, змушує чекати дзвінка, звістки, повернення… Вона вчить нас жити поруч із тривогою, зберігати надію навіть тоді, коли минають місяці й роки… Але є те, чого війна не може змінити – пам'ять. Пам'ять про тих, хто пішов захищати свою землю. Про тих, чиє повернення чекали рідні. Про тих, чиї імена залишалися серед списків безвісти зниклих… За кожним таким ім’ям – не просто військовий статус… За ним – життя. Родина. Друзі. Мрії…

І знову Ладанська селищна територіальна громада зустрічала свого ангела-охоронця, свого героя, солдата, гранатометника спеціалізованого відділення другого штурмового спеціалізованого взводу штурмової спеціалізованої роти однієї з військових частин Збройних Сил України, Коломійця Сергія Олексійовича. Він повернувся не для того, щоб ми плакали, а для того, щоб ми пам'ятали, яка вартість кожного світанку нашого життя.

Наш герой, народився 10 травня 1999 року в селищі Ладан. Навчався в Ладанській гімназії. Після закінчення школи Сергій вступив до Ладанської філії Прилуцького професійного ліцею на спеціальність «зварювальник». Згодом переїхав до міста Кривий Ріг, де працював за фахом.

У 2019 році пішов на службу в Збройні Сили України. У 2024 році, як справжній патріот своєї Батьківщини, став на захист незалежності, суверенітету та територіальної цілісності нашої держави, підписавши контракт на військову службу.

Як говорить класний керівник Сергія, що є люди, які назавжди залишаються у нашій пам’яті не гучними словами чи великими вчинками, а своєю усмішкою, поглядом, простим «А що треба зробити? Я допоможу».

Саме таким назавжди залишиться у пам’яті вчителів та учнів Ладанського ліцею наш випускник, молодий український воїн, який віддав своє життя у боротьбі за Україну.

Двадцять п’ять… Вік, коли життя тільки-тільки розправляє крила. Коли попереду стільки планів, мрій, зустрічей, любові, радості, звичайних буденних справ. Сергій любив життя. Любив бути серед людей, умів радіти простим речам, був енергійним, привітним, завжди усміхненим.

У шкільні роки був звичайним хлопцем, але вмів набагато більше, ніж було записано у шкільному журналі. Сергій із тих хлопців, які не боялися роботи: треба було забити цвяха — він заб’є, полагодити стіл — полагодить, щось перенести, принести, прикрутити, поправити.

І особливо запам’яталося його просте: «А що треба допомогти?»

У ньому була та особлива чоловіча простота — без зайвих слів, без показовості. Якщо треба — зробимо, якщо важко — допоможемо, якщо хтось потребує підтримки — не пройде повз.

Таким Сергій Коломієць і залишився в пам’яті — щирим, добрим, енергійним хлопцем із відкритою усмішкою.

Можливо, тоді, коли він бігав шкільними коридорами, жартував, поспішав на урок чи допомагав комусь перенести стіл, ми навіть не замислювалися, наскільки дорогими стануть ці прості спогади, а сьогодні згадуємо — і болить.

Болить від усвідомлення, що цей молодий, усміхнений хлопець більше не зайде до рідного ліцею, не привітається, не запитає: «Що тут треба зробити?», не пожартує, не усміхнеться.

Клята війна забирає найкращих. Російська агресія забирає у матерів синів, у родин — найдорожчих людей, у України — її молодість, її майбутнє.

Сергій міг прожити довге життя. Міг створити сім’ю, посадити дерево, збудувати дім, виховати дітей. Міг ще тисячу разів сказати: «Я допоможу», але обрав захист своєї країни.

І тепер його життя - це вже не просто спогад про нашого випускника. Це частина великої історії України, написаної кров’ю її наймолодших синів.

Ми хочемо, щоб пам’ять про нього не залишилася лише в родинному альбомі чи на меморіальній дошці. Нехай його ім’я живе серед тих, хто навчається сьогодні у нашому ліцеї. Нехай молодші покоління знають: був такий хлопець — усміхнений, добрий, працьовитий, який любив життя. І коли прийшла страшна година, він не сховався за чужими спинами. Він став на захист своєї країни.

Понад рік Коломієць Сергій знаходився між небом і землею. Час розпачу, молитви та незгасної надії, яка жила в серцях рідних попри все, коли кожен телефонний дзвінок змушував стискатися серце: «А раптом це він? Живий». Він довго блукав дорогами війни, занесений у списки безвісти зниклих, але серце завжди знало дорогу додому. Сьогодні повернувся — тихо, на щиті, прикритий  синьо-жовтим стягом, за який віддав життя.

Тепер тривожна невідомість відступила, поступившись місцем невимовному, чорному смутку, Сергій назавжди повернувся у рідне селище. Не так, як усі ми чекали. Він повернувся в променях вічної слави, ставши нашою історією, нашим болем і нашим захисником у небесному воїнстві. Виконуючи військовий обов’язок, Сергій віддав своє життя. Відданий військовій присязі на вірність українському народу, захищаючи Батьківщину, мужньо виконуючи військовий обов’язок він загинув 27 лютого 2025 року поблизу одного з населених пунктів Курської області російської федерації.

Назавжди 25… Його життя обірвалося занадто рано, але воно стало символом мужності, відповідальності, нескореної сили духу та безграничного патріотизму!

У Сергія залишились батько, мати, сестра…Найрідніші люди, для яких він назавжди залишиться люблячим сином та надійним братом.

Він віддав найдорожче — своє життя за наш спокій, за право нашої громади жити під українським прапором. Воїн світла, який тримав небо над нами, тепер сам став частиною цього неба.

Герої не вмирають. Вони просто перестають бути помітними серед нас, стаючи нашою совістю і нашою пам'яттю.

Нехай спочиває з миром наш Герой!